«Впустити у себе…»

Впустити у себе чоловіка,
як впустила б у себе вірш…

Можливо не з першого прочитання,
але згодом
деякі рядки чеканиш, як стерва,
як собака, що зірвалася з ланцюга,
деякі шепочеш,
немов просиш пробачення у берези
за сік, обіймаєш інтонацією.
Інші майже цілком ковтаєш,
пручаючись сама собі;
закидаєш назад голову.

Впустити у себе чоловіка,
як впустила б у себе вірш,
щоб його образи перетворились
на промені чужих сонць,
зморщечки чужих наречених;
щоб його образи набухли в тобі,
як грозові хмари,
і ти побачила автора,
як людину-невидимку
в струменях дощу.

…Ось він схиляється до твоєї
закинутої голови,
бере тебе за підборіддя
так, що годі й розібрати,
де ніжність, де сила,
І…
не станеться нічого,
що не вмістилося б
в ледь чутне: «Впустила».

© Валерія Піщанська