«Істото»
Хто ти, істото – непевна,
мов подих на зимному склі?
Навіщо явилась на землю
і серце відкрила мені,
як клітку пташину?
Чуйна,
мов обійми сліпих, істото,
скільки у тебе тіл?
Як пізнати тебе достоту?
Пірнай у мене, як в воду.
Твій Дух тут бажаним є.
Земної торкнись природи
крізь мене: безвладне, тонке
проникнення…
Гостю,
що присутністю ніжно обпік,
пізнавати тебе – щастя.
Щастя, що ти – чоловік.
© Валерія Піщанська, 22.02.-08.03.2020