«Сто років юностi…»
Сто років юності, а далі все – пустеля.
Околиці свого старого міста
Хіба не чуєш, затуливши очі?
Крізь мертвий дим палаючого листя
Біжать собаки нашого дитинства
І підростає кров… сто років
юності, а далі все – пустеля.
Тут соловї, неначе цвяшки, вбиті
У груди доцвітаючи кущів.
У вересні просушені дощі
Полощуться на сонці, як білизна
Розвішена між вікон. А сніги!
Великі, фіолетові, але ти
мусиш ближче підійти
До рук, плечей, до шкіри, до сорочки,
Гарячої від спеки. До стіни,
Холодної від старху і від моху.
Хіба не чуєш затуливши очі
Свою колишню круглу чистоту?
Хіба не хочеш увійти у камінь,
Ховаючись від перших поцілунків?
Туди, туди – у камінь і у мох,
У биту цеглу, порвані м’ячі,
У соловіїв! У лагідних собак
дитинства нашого, що все іще повзуть за нами
крізь мертвий дим палаючого листя,
аж кров їм проступає на хребтах.
У мох, у страх!
… а далі все – пустеля.
©Наталка Білоцерківець