«Сто років юностi…»

Сто років юності, а далі все – пустеля.

Околиці свого старого міста

Хіба не чуєш, затуливши очі?

Крізь мертвий дим палаючого листя

Біжать собаки нашого дитинства

І підростає кров… сто років

юності, а далі все – пустеля.

Тут соловї, неначе цвяшки, вбиті

У груди доцвітаючи кущів.

У вересні просушені дощі

Полощуться на сонці, як білизна

Розвішена між вікон. А сніги!

Великі, фіолетові, але ти

мусиш ближче підійти

До рук, плечей, до шкіри, до сорочки,

Гарячої від спеки. До стіни,

Холодної від старху і від моху.

Хіба не чуєш затуливши очі

Свою колишню круглу чистоту?

Хіба не хочеш увійти у камінь,

Ховаючись від перших поцілунків?

Туди, туди – у камінь і у мох,

У биту цеглу, порвані м’ячі,

У соловіїв! У лагідних собак

дитинства нашого, що все іще повзуть за нами

крізь мертвий дим палаючого листя,

аж кров їм проступає на хребтах.

У мох, у страх!

… а далі все – пустеля.

Оце літо