Ну вот и умер еще один человек,
любивший меня.
И вроде бы сердце в крови,
но выйдешь из дома за хлебом,
а там — длинноногие дети…

У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її…

Доки одного дня
найменша кісточка
не прогорить в мені як ґніт –
волокно за волокном –
висушуючи всі сльози,
роз’єднуючи всі поцілунки…

Мені так мало треба – лиш любові,
У русі кожному, у кожнім слові
Її відчути тілом і душею…

…чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси…

… из тьмы и холода, где было мне суждено
уцелеть, а другие — может быть с большим даром, сильнее меня — погибли…

Пока ты там, покорна своим страстям,
летаешь между Орсе и Прадо, —
я, можно сказать, собрал тебя по частям.
Звучит ужасно, но это правда.

я подарую своє тіло тобі
тільки завтра
коли воно обросте знову
мохом жіночного запаху…

жить в маленькой стране среди песков и сосен,
бегоний и касмей, и ставен голубых,
здесь волны зелены, а воздух синь и сочен,
и прошлое бледней…

это дерево называют гинкго билоба,
каждый лист на нем перепонкой дрожит резной,
я смотрю на тебя всем телом, куда там в оба,
как, быть может, смотрел еще в мезозой…

когда тебе будет тридцать
я буду спать в каком-нибудь парке
безумно пьяный и безумно счастливый
облепленный замерзшими голубями
как собственный памятник
далеко нерукотворный, но работы
двух лучших мастеров во всем мире
я буду спать… если все еще буду
когда тебе стукнет тридцать

… Мы лежали с тобой однажды — в долгих сумерках на кровати,
и я не мог отвести взгляда от долго гаснущего окна,
(на тебе было белое платье, обыкновенное летнее платье):
и ты сказала…

Я просто хочу тебе тонкою ниткою шалу,
просто хочу тебе, і ниє жива глибина.
Просто хочу тебе і пальці у коси вплітаю,
щоб знаючим рухом себе не вволила сама.
Просто хочу тебе, знемагаю від ніжності, маюсь…

Студентка в зелених панчішках
Вже не лолітка, ще не жінка
Вже не цнотлива, ще наївна…

Помню, стою высматриваю
дельфиненка на берегу,
думаю, лягу рядом,
когда найду.

Я – просто розболена
шкіра, коли із тобою:
нема ні душі та чеснот,
ні огріхів та вад.
Бери попід пахву і,
як парасоль, неси із собою,
зрозумівши, що я, так як й він,
твій малесенький раб.
Ні, не друг і не брат,
не коханка, не бранка, не любка…

Щось рветься мені з легенів,
як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
потече по пальцях, долоні…

Плясала женщина, смеялась Жизнь!
И телом ее правила Любовь –
Огромная для маленького тела,
И бледное лицо ее летело
от нас, от нас – и возвращалось вновь…

Я тебе…
За твоїм плечем
Тополя і Сонце –
Як літера «ю»,
Вітер читає протяжно: юууууууууу
(Відлунням із Ліверпуля: “I love”
Тричі).
Кличе
Вітряний вечір,
Підштовхує в спину –
Руки – на плечі – за плечі…

Мечтая о надежности семьи,
Забыв о детских бреднях, юных сплетнях,
Любимейшие девушки мои
Выходят замуж за сорокалетних…

расскажи моему пятилетнему сыну
как мякиш в пальцах превращается в глину
что любое слово может стоять в начале
что родились мы не одинокими но одичали
что и сам не знаешь как обратиться к богу

Лепет, трепет, колыханье,
Пляска легкого огня,
Ангел мой, мое дыханье, —
Как ты будешь без меня?
Как-то там, без оболочки,
На ветру твоих высот,
Где листок укрылся в почке,
Да и та едва спасет?

Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
як заморена жінка.
І в рештку залишиться грудень…

…вірджиніє вульф
твоя ріка тече з тебе
через твої підводні сади
до далеких пустель
яких немає на мапах…

І були оті, найщасливіші миті, коли він викрадав мене, і чекав мене – а я сідала йому за спину, обіймала обомав руками – а він ще кричав – тримайся міцніше – і я притискалася до його спини, як до останньої опори над прірвою – і оте торкання спливало в мені таким солодким щемом…

Теперь он Бомбой ее не звал,
Не корчил, как в детстве, рожи,
А тетей Химией величал,
И тетей Колбою тоже.

Она же, гневом своим полна,
Привычкам не изменяла:
И так же сердилась:- У, Сатана! –
И так же его презирала…

Друг друга мы любили так,
что весь предгрозием набряк
чуть закачавшийся ивняк,
где раскачался соловей
и расточался из ветвей,
поймав грозинки язычком…

Коли я стану матір’ю, а ти досить солідним,
Попри пивний живіт, попри мій целюліт,
Ми кохатимемося так само нестримно,
як в вісімнадцять літ…

Но, поднявши руку сухую,
Он слегка потрогал цветы:
“Расскажи, как тебя целуют,
Расскажи, как целуешь ты”.

И глаза, глядевшие тускло,
Не сводил с моего кольца.
Ни одни не двинулся мускул
Просветленно-злого лица…

… Из камней Шумера, из пустыни
Аравийской, из какого круга
Памяти – в сиянии гордыни
Горло мне захлестываешь туго?

Я не знаю, где твоя держава,
И не знаю, как сложить заклятье,
Чтобы снова потерять мне право
На твое дыханье, руки, платье.

Прошептал, мурлыча на гласные, и ослабляя боль
аспириновым шипением на согласные:
«Моя глупая, тревожная женщина…»

Только решение, от которого ноют пятые.
Дак восьмые, калеча десна, прорастают в мгновение –
такое вот оно мудрое, боже, боже,
решение, окольцованное, как пальчик, платиной…

Зручна жінка в мені
сама придумує виправдання твоїй холодності.
Зручна жінка сама шукає місця для близькості,
щоби там нарешті на декілька годин…

Із тих ниточок, що струмляться між нами, любий,

від пучки до пучки, від серця до серця, від грудей до грудей,

я б гобелен нетривкий і прозорий зіткала,

щоб краси оголених тіл ніщо не ховало…

Когда хочется приложить
все огуречные шкурки мира к правому виску,
и не таким уж мучеником
кажется Иоанн Креститель,
когда радуешься сильному
и раздражаешься слабому ветерку –
это входит головная боль…

Його стоптані кеди, тендітна юнацька постава,
його очі зелені в тумані нескурених трав,
на зап’ястях ієрогліфи… Але не в них навіть справа…

Здригання хом’ячка,
коли часом
необачно дмухнеш на нього,
тримаючи на руках…

Я только вздрогнула: этот

Может меня приручить.

Наклонился — он что-то скажет…

От лица отхлынула кровь.

Пусть камнем надгробным ляжет

На жизни моей любовь.

Утро в карточный домик,

смеясь, превращает наш храм.

О мучительный стыд

за вечернее лишнее слово!

О тоска по утрам!

Всклячь по кульгавинкам,
зажав былинку жёлтыми резцами,
несётся кобылица,
вагонной вторя околесице.

З усмішкою діви Марії,

з волоссям, рожевим, як цвіт.

І ось я торкаюся шкіри, Лоретто.

Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї.

І я вже не бачу причини

на те, щоби клясти цей світ…

Когда мы выгорим, высохнем,
станем пустыми и ломкими, как тростник,
ты будешь врать мне, что я все еще красива.
А я буду верить, чёрт с ним.
Когда уголь станет золой,
иссякнет сангрия, остынет вишнёвый пирог,
мы сядем в саду и будем смотреть,
как вскрывают деревянный порог
легионы молодых клёнов…

Пригадую ти розказував історію
Про perezoso***, що повис на твоїй шиї
Немов сонне дитя
І лишався, поки ти не мусив йти із заповідника…

Я все гойдалася, як вітер дув,
Прикута до шовків житла нового.
Я все молилася, а ти не чув,
Бо вітер був південно-східний знову…

Я ждала его вот уже целый треклятый час.
И уже целый час меня крепко крыло и ёжило.
Я сидела на стуле и слушала, как мой каркас
в смерче минут всё сильнее ломало-корёжило…

…Не знаешь, как, усталая,
Я не решалась лечь…

Махровою маргариткой
быть сжатой в твоих руках,

Забыв, что такое обида,
забыв, что такое страх.

Забыв, насколько ты можешь
чужим становиться – жутко!

Но я никогда не забуду.
На то я и незабудка.

…мені було по-справжньому страшно
але я кричав вище, вище
поки вони не скінчилися
а потім мій старший брат
підкидав мене догори
довкола лежав сніг…

Гайворонек був тридцятилітнім красенем напідпитку. Луця зустрічалась із ним ще в школі. А потім минуло багато років. Гайворонек не досягнув кар’єрних висот, як того планував. Не покохав фотомодель, як було задумано. Перехворів на хламідії, гонорею, трипер, молочницю і сифіліс. Вилікувався від тютюнової залежності, став менеджером у якійсь філії якоїсь столичної фірми і потихеньку спивався та самовдовольнявся. Інфантильність заважала йому влаштувати своє особисте життя. Він відразу починав роздумувати – варто чи не варто, захоче дівчина з ним розмовляти чи ні. А потім пригадував, що він же ще не нагулявся, що йому ще не сорок років…

Іспанки… Треба ж, які незбагненні ці жінки-бомби, і вона така сама, Палюся, така гарна і небезпечна. Хтось зможе на ній підірватись, її врода така несподівана, як у тих жінок, що танцюють пальчиками вперед, ніжкою вниз.. як ті, що танцюють…