«Загоїлось»

Моє серце, немов напівздохле щеня паршивої сучки,

скиглить біля висхлої цицьки нашого кохання.

В ньому змішались від болю всі передсердя та шлуночки,

як пори року при потеплінні глобальнім.

Від найпершого дня про те, що захлинешся мною,

моє серце тужливі пісні під валторну співало.

Я готова була до розлуки, і болю, і бою з собою,

тільки, прости, що все вийде на так, не врахувала.

Не врахувала, що з розуму зійду до тебе,

як майбутні покритки до парубків сходили з призьби.

Не врахувала, що і мені відтепер буде треба

розкута собача поза, густий спазматичний видих,

що ти мене вивернеш віршами важкими назовні,

і зриєш кролячу нору, щоб я впала у диво,

що тільки коли набереш з мене пригорщі повні,

то зможу сказати, що стала нарешті щаслива…

Не врахувала, що буду по вінця й дощенту твоя,

і що, відчувши найменше схолодження, серце

спробує виплюнуть гуашевим згустком з себе життя

і все закінчити так, як любило. Відверто.

Цим літом постійно їм полуниці, маленькі серця,

щоб підправити те, що із власним серцем скоїлось.

При прощанні я помирала з ридань на його плечах.

Він сказав: «Не плач. Це кохання просто загоїлось.»