Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики…
Він її обіймає, вирушаючи зранку в сонячну каламуть.
А вона говорить: бережи обличчя і руки, передають вітри;
запасні штани, сіль, ведмеже ікло, ніж – не забудь;
в скруті не гризи комірець – я зашила різних туди отрут.
And the four of them lived in that house near the park, the girl with no freckles the sweet-potato boy the basketball father and darkroom mother, and they lit their candles and said their prayers, and the corners of the photographs curled.
One day some towers fell.
А ничего
и не было твоим:
и даже тот маршрут
сквозь город спящий…
… beyond yourself, beyond desire and reason,
beyond your male preferences for youth, beauty and variety…
Год переждав, очнувшись от зимней комы,
любовь моя, уставшая изменять
собственной тени, живет, наконец, легко…
И если бы не эти галуны,
не этих светлых пуговок охрана,
ты сам бы вспомнил,
как мы все родны,
родством вины, родством…
я был распорядитель нег, толкователь великих книг,
заклинатель вахтёрш и магистр ордена тунеядцев,
“кудри курса” единогласно и без интриг.
я розчиняюсь у т?бі мила
я пропадаю в тобі сучко
я розчиняю свою силу
я здобуваю твою гнучкість
Місячно зранена місяцем -
Боляче, страшно, гидко.
Це мені не потрібно -
світу з-за сліз не видко.
Камни срывались под сандалиями,
летели в безбожно далёкий низ, –
каждый был бы прочнее стали,
будь рядом с ним Таис.
небо звездами сшивали.
пели ом намах шивая.
он живой. она живая.
Вона з тих дівчат, що не мають ні жалості, ані жала.
Як сині струмки, струменіють по шкірі прозорій блакитні жили.
І пози картинні, і погляд фатальний, як в фільмах Годара.
Под ногами виснет небо.
По нему бегу вприпрыжку.
Я ещё не жил. Я не был:
Ты родишь меня, малышка.
я пришёл к старику берберу, что худ и сед,
разрешить вопросы, которыми я терзаем.
“я гляжу, мой сын, сквозь тебя бьет горячий свет…
даже звери ушли, бросив своих больных.
даже птицы не возвратились сюда весной.
посмотри назад – только сотый пожар утих,
а сто первый уже лакомится листвой.
…за то, что поддержишь все, что ни предложу,
Что вся словно по заказу, по чертежу,
И даже сейчас не ревешь белугой, что ухожу.
А осётры…
полагая, что Грека странный,
выплывают все же из бочки в реку…
Та ні, не минулось. Ти знов повернувся і стріли
Приніс на плечі. Я вечерю зварила тобі.
Я стала тобі тятивою. І випнулось тіло
Заламаним луком. Ми знову зійшлись в боротьбі.
так, як божа корівка
із саме тою, що тобі до вподоби,
кількістю крапок на крильцях
сповзає з долоні,
піднесеної до трави
чи рахується це, що вона зверху,
якщо ти, аби вершниця втрималась,
простягаєш руку до її лиця,
і вона подається назустріч твоїй долоні…
я б ніколи такої не зміг
обірвати на слові і потім
як її відірвати від книг
як її відшукати у плоті
І хто ж гадав, що знову сніг,
Що скрипне ліжко
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…
світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу
у меня шесть рейсов в неделю, господи,
но к тебе я пришел пешком…
чисті духом спровадять її на плаху
просвистить у повітрі сталеве вістря
то вона за тебе лукавий містере
в знак жалоби обітявши волосся…
По словам одного мудрого китайца
никогда не произнесённым вслух,
тонкая красная лента не разрывается,
если связала двух.
Благословляю жінку,
що на світанку відслонить
Вікна в твоєму домі.
Її вимита шкіра ряхтітиме…
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.
Другая жизнь, вторая я.
Ваш мир мне видится иначе.
Вторая я – у вас своя,
а первая в нем горько плачет.
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Из всех смертей, от всех земных насилий,
двумя подошвами, сведенными в одну,
мы были — этим бешенством, мы — были
сырой сиренью, прыгнувшей — в весну…
Мы жили – мир да покой,
Меры не ведая, все время ребро к ребру.
Мы были немного Им и чуть-чуть мной,
Он называл меня женой
И обнимал, когда замерзал к утру
Гордість, упередження, вроджені вади,
Віра, ворожба, безпритульність, безмежжя…
Зустріч біля церкви в пустелі Невада:
Двійко незнайомців – ні більше, ні менше.
Мой неубиенный, израненный,тонкий,
блокадный, трофейный, живой…
Любовь эта, словно громоздкая конка,
по мостовой…
Руки ловца пахнут рыбьим отчаяньем.
хлебом и куревом терпко-привычно,
соком травы и касанием чаек,
плачем реки, на сетях его высохшим.
Магда спит, как младенец, улыбается во сне, не слышит.
Он целует её в плечо, идёт на кухню, щёлкает зажигалкой…
мрійливий П’єро так завзято шукає загублені поетичні рими
на перехресті її ніг, де квітнуть дикі троянди
в німому очікуванні на його поцілунок,
такий прохолодний і свіжий…
Пікова Дама губить солодкі зітхання
Солодка несправжність (живий подарунковий торт!)
Тих днів, переповнених солнцем, як чаша терпінням:
Як я сміюсь! – мов шампанське розбила об борт, –
І білим покосом лягає з-під борту піна.
Підносячи руки (а світло по ліктях стіка…)
Ich weiß,
ich bin nicht der einzige sinnliche Mann,
und wenn du
auf einen von ihnen stößt,
zögere nicht,
greife zu
Дети уходят из города
к чертовой матери.
Дети уходят из города каждый март.
Бросив дома с компьютерами, кроватями,
в ранцы закинув Диккенсов и Дюма…
…розцвітають у темряві
самотніми
китайськими ліхтариками,
розвішаними знічев’я
на похиленій сакурі
київського світанку.
…казалось предметы
как зачарованные
смотрели сейчас на нее
“любуйтесь пока я в форме”
вышла она из халата
и накинула нежный голубоватый лоскут…
мы плавали словно рыбы
лишенные чешуи
чувствительные как поцелуи
плавленые сыры
помнишь они были маленькие
дети наши- мурашки
бегали между нами
ветреные возбужденные
углубляясь в те зоны
которые я бросила контролировать…
Если губы твои я знаю только по голосу,
груди – только по зелёному и оранжевому цвету блузок,
то чем же мне хвастаться…
Он до старости хохотал над ее рассказами; он любил ее.
Все его слова обладали для миссис Корстон волшебной силою.
И теперь она думает, что приходит проведать милую
Его тучная обаятельная душа…
Розы уткнулись в вазу
они держались достойно
стройная ножки на зависть
на длинных шеях бутоны
ими еще любовались
рядом благоухал воздух
ароматами и комплиментами
казалось что праздник
не кончится…
Можливо не з першого прочитання,
але згодом
деякі рядки чеканиш, як стерва,
як собака, що зірвалася з ланцюга,
деякі шепочеш,
немов просиш пробачення у берези
за сік, обіймаєш інтонацією.
Інші майже цілком ковтаєш,
пручаючись сама собі;
закидаєш назад голову.
Без шкарпеток мені дозволяли гладити босими ногами Пушка, великого лінивого котище, який був таким неймовірним на дотик, що і не передати – найніжніше зі всього на світі, найм’якше, найбентежніше і най-най-най…
Но недавно мой товарищ, друг хороший,
Он беду мою искусством поборол, -
Он скопировал тебя с груди у Леши
И на грудь мою твой профиль наколол.