и всё гляжу через залив
в твои глаза цвета тёмного дуба, всё гляжу в морскую даль: вот она,
наложница берега, пафосная любовница
Твой стол завaлен всем подряд.
Долой тетради и блокноты.
B окошке звезды догорят,
A кот не справится c зевотой…
Stop all the clocks, cut off the telephone.
Prevent the dog from barking with a juicy bone,
Silence the pianos and with muffled drum
Bring out the coffin, let the mourners come.
Let aeroplanes circle moaning overhead
Scribbling in the sky the message He is Dead,
Мы там женаты, венчаны, мы те
двуспинные чудовища, и дети
лишь оправданье нашей наготе.
В какую-нибудь будущую ночь
ты вновь придешь усталая, худая…
теплі
округлі
форми
мила
ти
шоколад
я люблю
екстрачорний
Далеко, поздно ночью, в долине, на самом дне,
в городке, занесенном снегом по ручку двери,
извиваясь ночью на простыне,
как не сказано ниже, по крайней мере,
я взбиваю подушку мычащим “ты”…
Четверть века назад
ты питала пристрастье к люля и к финикам,
рисовала тушью в блокноте, немножко пела…
А ще зовсім недавно, здається, на минулому тижні,
Маркіза придумала нову та модну родзинку –
таку милу оксамитову мушку, чорну на колір,
котра саме зараз прикрашає верхній правий кутик її пухких вуст
Ну вот и умер еще один человек,
любивший меня.
И вроде бы сердце в крови,
но выйдешь из дома за хлебом,
а там — длинноногие дети…
У Френка було багато червоного, інколи могло здатися, що якось забагато як для чоловіка: стіни у вітальній, автівка, рушники, сантехніка, домашні тапочки, рамка для світлин у кабінеті, сорочки, деяка білизна, батареї. Коли Елен приходила до Френка, цей колір насичував її…
Мені так мало треба – лиш любові,
У русі кожному, у кожнім слові
Її відчути тілом і душею…
Пока ты там, покорна своим страстям,
летаешь между Орсе и Прадо, —
я, можно сказать, собрал тебя по частям.
Звучит ужасно, но это правда.
жить в маленькой стране среди песков и сосен,
бегоний и касмей, и ставен голубых,
здесь волны зелены, а воздух синь и сочен,
и прошлое бледней…
это дерево называют гинкго билоба,
каждый лист на нем перепонкой дрожит резной,
я смотрю на тебя всем телом, куда там в оба,
как, быть может, смотрел еще в мезозой…
когда тебе будет тридцать
я буду спать в каком-нибудь парке
безумно пьяный и безумно счастливый
облепленный замерзшими голубями
как собственный памятник
далеко нерукотворный, но работы
двух лучших мастеров во всем мире
я буду спать… если все еще буду
когда тебе стукнет тридцать
… Мы лежали с тобой однажды — в долгих сумерках на кровати,
и я не мог отвести взгляда от долго гаснущего окна,
(на тебе было белое платье, обыкновенное летнее платье):
и ты сказала…
Студентка в зелених панчішках
Вже не лолітка, ще не жінка
Вже не цнотлива, ще наївна…
Плясала женщина, смеялась Жизнь!
И телом ее правила Любовь –
Огромная для маленького тела,
И бледное лицо ее летело
от нас, от нас – и возвращалось вновь…
Я тебе…
За твоїм плечем
Тополя і Сонце –
Як літера «ю»,
Вітер читає протяжно: юууууууууу
(Відлунням із Ліверпуля: “I love”
Тричі).
Кличе
Вітряний вечір,
Підштовхує в спину –
Руки – на плечі – за плечі…
Мечтая о надежности семьи,
Забыв о детских бреднях, юных сплетнях,
Любимейшие девушки мои
Выходят замуж за сорокалетних…
расскажи моему пятилетнему сыну
как мякиш в пальцах превращается в глину
что любое слово может стоять в начале
что родились мы не одинокими но одичали
что и сам не знаешь как обратиться к богу
Лепет, трепет, колыханье,
Пляска легкого огня,
Ангел мой, мое дыханье, —
Как ты будешь без меня?
Как-то там, без оболочки,
На ветру твоих высот,
Где листок укрылся в почке,
Да и та едва спасет?
Поплавці захололих качок на осінній воді.
Та вода заколише – і лише,
упавши на груди,
як заморена жінка.
І в рештку залишиться грудень…
…вірджиніє вульф
твоя ріка тече з тебе
через твої підводні сади
до далеких пустель
яких немає на мапах…
Його стоптані кеди, тендітна юнацька постава,
його очі зелені в тумані нескурених трав,
на зап’ястях ієрогліфи… Але не в них навіть справа…
Всклячь по кульгавинкам,
зажав былинку жёлтыми резцами,
несётся кобылица,
вагонной вторя околесице.
З усмішкою діви Марії,
з волоссям, рожевим, як цвіт.
І ось я торкаюся шкіри, Лоретто.
Такої гарячої шкіри твоєї дитячої шиї.
І я вже не бачу причини
на те, щоби клясти цей світ…
Когда мы выгорим, высохнем,
станем пустыми и ломкими, как тростник,
ты будешь врать мне, что я все еще красива.
А я буду верить, чёрт с ним.
Когда уголь станет золой,
иссякнет сангрия, остынет вишнёвый пирог,
мы сядем в саду и будем смотреть,
как вскрывают деревянный порог
легионы молодых клёнов…
Я ждала его вот уже целый треклятый час.
И уже целый час меня крепко крыло и ёжило.
Я сидела на стуле и слушала, как мой каркас
в смерче минут всё сильнее ломало-корёжило…
…мені було по-справжньому страшно
але я кричав вище, вище
поки вони не скінчилися
а потім мій старший брат
підкидав мене догори
довкола лежав сніг…
Налітає космічний вітер,
І пісок
Розмітає над світом
Дощами зірок,
А ми кажемо – зорепади…
Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…
Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем…
ти влітаєш у осінь жовту
жовтим повітряним змієм
я вповзаю у неї входжу…
На площах Тбілісі
відбудеться акт непокори,
А в Ґорі накрапує кров
з буйних ґрон винограду
І сиві зажурені вдови
німують від горя…
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна…
Venadito, ти знову – прекрасна…
додивлятися сни – і завжди повертатись,
кожен крок по землі за ціну благодаті.
у квартирі щодня порохи витирати
поливати герань і у вікнах ставати….
Є гра і гравці
без дотримання правил.
Є той, хто постав,
і є той, хто поставив.
Є корабель, що від моря відчалив.
Є, зрештою, ти як самотній прочанин,
Котрий за своїми плечима втрачає
Хистку покаяльну дорогу в Почаїв…
неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг
Пірнають і виринають,
Злагоджено, як то вміють лише дельфіни,
Одночасно, у ритмі балету,
Згинаючись, розгинаючись,
Виконуючи містки і переверти…
В маленьком ресторанчике, где терпко от запаха моря,
Звучит итальянская песня – о чём-то поют двое.
Плиты от солнца горячие – даже сквозь босоножки…
Сто років юності, а далі все – пустеля.
Околиці свого старого міста
Хіба не чуєш, затуливши очі?
…серед цілого
білого
світу сумна,
і тоді,
аби хвилі здолати,
вона
розмальовує крила
метеликам буднів…
- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната – знак жаги…
Мені терміново потрібно до моря,
Дістатися моря, щоб просто пірнути
Й тоді вже назавжди залишитись мокрим,
Залитися, злитись з рябим, каламутним…
Ти почистиш цей стиглий фрукт, як почистила б сонце,
якби в нього колись не стало янгола-охоронця,
й смакуватимеш кожен кусник, розділяючи в роті волокна…
Любіть українок, як сонце любіть,
Як землю батьківську – без тями.
Не бійтеся щирість свою проявить
Словами, губами, руками…
За карії очі, за вигин спини,
За коси русяві – як жито.
За викот глибокий, і те, що за ним…
Я стояла порожня, відкривши свою парасолю.
Бився дощ під мостом, розтинаючи тіло води.
Дві рибини у оці шалено метались від болю.
Після них залишалися довгі червоні сліди.
…ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
З роками стаємо все меншими,
як дитячі маєчки.
І якогось непримітного
серпневого вечора
ми відлітаємо
пухом кульбаби…
Обмиваючи тіло -
на диво сумний ритуал -
помічаєш дводенну щетину
й столітню утому…