Она надевает чулки, и наступает осень;
сплошной капроновый дождь вокруг.
И чем больше асфальт вне себя от оспин,
тем юбка длинней и острей каблук…

И вот малина, а, вернее, вкус!
Ты – гол, мир – глина, мягок и податлив.
Целует землю синий Иисус,
Набитый у кого-то на лопатке.

Уходящие в прозу снимают одежды шутов,
Колокольчики рифм, колпаки гениальных жидов,
О, великий исход, из бумагомарак,
Из космической комы…

я думаю о тебе, я надеюсь, ты думаешь обо мне
это у нас родные в той и в этой стране
это у нас друзья на этой и на той стороне…

А ще ж треба жити… Жити, придумай, – як нам?!
Убрати бігборд з Кейт Мос в калинові китиці?
На Лаврській дзвіниці спить Кришталевий Янгол…

– більше війни не буде, – казала нам вчителька,
але кожен із вас, діти, мусить затямити:
у разі ядерного вибуху,
застосування зброї масового враження
чи іншого казусу
слід спускатися в бомбосховищe…

Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики…

Він її обіймає, вирушаючи зранку в сонячну каламуть.
А вона говорить: бережи обличчя і руки, передають вітри;
запасні штани, сіль, ведмеже ікло, ніж – не забудь;
в скруті не гризи комірець – я зашила різних туди отрут.

And the four of them lived in that house near the park, the girl with no freckles the sweet-potato boy the basketball father and darkroom mother, and they lit their candles and said their prayers, and the corners of the photographs curled.

One day some towers fell.

Даже смешно -
ничего не ждешь.
Никакого чуда
не ждешь.
Засыпаешь – дождь.
Просыпаешься – дождь.

They walk beside Her ‘rickshaw wheels—
None ever walk by mine;
And that’s because I’m seventeen
And She is forty-nine.

А ничего
и не было твоим:
и даже тот маршрут
сквозь город спящий…

І кожна пісня – це буття гнучкою.
І кожен погляд – дідько, що масний, –
подружує однак Руду з Рудою…

… beyond yourself, beyond desire and reason,
beyond your male preferences for youth, beauty and variety…

Год переждав, очнувшись от зимней комы,
любовь моя, уставшая изменять
собственной тени, живет, наконец, легко…

И если бы не эти галуны,
не этих светлых пуговок охрана,
ты сам бы вспомнил,
как мы все родны,
родством вины, родством…

я был распорядитель нег, толкователь великих книг,
заклинатель вахтёрш и магистр ордена тунеядцев,
“кудри курса” единогласно и без интриг.

…хто знищує власну любов,
хто не дозволяє допомогти собі у скруті,
хто цілими днями скаржиться на власну недолю
або неперестанний дощ.

Есть медный медленный закат
и светлый ливень листопада…
Как ты, наверное, богат,
что ничего тебе не надо.

я розчиняюсь у т?бі мила
я пропадаю в тобі сучко
я розчиняю свою силу
я здобуваю твою гнучкість

Місячно зранена місяцем -
Боляче, страшно, гидко.
Це мені не потрібно -
світу з-за сліз не видко.

Друг!
Меня терзают сейчас два искушения: Вы и солнце. Две поверхности: одна — песчаная, моего листка, другая — каменистая, моего балкона…

Камни срывались под сандалиями,
летели в безбожно далёкий низ, –
каждый был бы прочнее стали,
будь рядом с ним Таис.

небо звездами сшивали.
пели ом намах шивая.
он живой. она живая.

Вона з тих дівчат, що не мають ні жалості, ані жала.
Як сині струмки, струменіють по шкірі прозорій блакитні жили.
І пози картинні, і погляд фатальний, як в фільмах Годара.

Под ногами виснет небо.
По нему бегу вприпрыжку.
Я ещё не жил. Я не был:
Ты родишь меня, малышка.

я пришёл к старику берберу, что худ и сед,
разрешить вопросы, которыми я терзаем.
“я гляжу, мой сын, сквозь тебя бьет горячий свет…

даже звери ушли, бросив своих больных.
даже птицы не возвратились сюда весной.
посмотри назад – только сотый пожар утих,
а сто первый уже лакомится листвой.

Поверь, что я твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.
Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты…

…за то, что поддержишь все, что ни предложу,
Что вся словно по заказу, по чертежу,
И даже сейчас не ревешь белугой, что ухожу.

А осётры…
полагая, что Грека странный,
выплывают все же из бочки в реку…

Одним ожесточеньем воли
Вы брали сердце и скалу, –
Цари на каждом бранном поле
И на балу.

Та ні, не минулось. Ти знов повернувся і стріли
Приніс на плечі. Я вечерю зварила тобі.
Я стала тобі тятивою. І випнулось тіло
Заламаним луком. Ми знову зійшлись в боротьбі.

так, як божа корівка
із саме тою, що тобі до вподоби,
кількістю крапок на крильцях
сповзає з долоні,
піднесеної до трави

чи рахується це, що вона зверху,
якщо ти, аби вершниця втрималась,
простягаєш руку до її лиця,
і вона подається назустріч твоїй долоні…

я б ніколи такої не зміг
обірвати на слові і потім
як її відірвати від книг
як її відшукати у плоті

І хто ж гадав, що знову сніг,
Що скрипне ліжко
І спину знову вигне гріх,
Неначе кішка…

світ час і простір включно з чашкою серед столу
і затихання кроків що завмиранням стає
і карамелька трамваю
що за щокою Подолу

Ну прощай, прощай до лета.
Что ж перчатку теребить?
Ну прощай до как-то, где-то,
До когда-то, может быть.

у меня шесть рейсов в неделю, господи,
но к тебе я пришел пешком…

чисті духом спровадять її на плаху
просвистить у повітрі сталеве вістря
то вона за тебе лукавий містере
в знак жалоби обітявши волосся…

По словам одного мудрого китайца
никогда не произнесённым вслух,
тонкая красная лента не разрывается,
если связала двух.

Благословляю жінку,
що на світанку відслонить
Вікна в твоєму домі.
Її вимита шкіра ряхтітиме…

Хоть нарочно, хоть на мгновенье,-
я прошу, робея,-
помоги мне в себя поверить,
стань слабее.

Коли до губ твоїх лишається півподиху,
коли до губ твоїх лишається півкроку —
зіниці твої виткані із подиву,
в очах у тебе синьо і широко.

А она – здесь,
здесь,
здесь,
в сердце моём
тёплым живёт птенцом,
в жилах моих…

Другая жизнь, вторая я.
Ваш мир мне видится иначе.
Вторая я – у вас своя,
а первая в нем горько плачет.

О, Дышащая Жизнь,*
Имя Твоё сияет повсюду!
Высвободи пространство,

І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!

Из всех смертей, от всех земных насилий,
двумя подошвами, сведенными в одну,
мы были — этим бешенством, мы — были
сырой сиренью, прыгнувшей — в весну…