Відсьогодні!
Заборонено в’їзд
старих дизелів!
На користь новісіньких
малих дизелів
на молочних двигунах.
Патіо,
прикрашене ліхтариками,
апельсиновими деревами
безтурботними гостями…
Видящая, учишь меня
быть женой и женщиной, лечишь из глубины.
Я думала там лишь озера…
подогнав под нули десятки,
режет чудо бритвой Оккама
и, уверенный в правоте,
Через сто тисяч років робот-антрополог
зніме культурний прошарок, знайде хмиз,
під ним «секретик» з уламку скляного
і вицвілого фантику Love is.
Ти ходиш по ній –
вона зеленіє СОБІ.
Твої стопи чудові,
і у трави життя.
…І дерева стають твоїм домом, як дупла і нори.
І ти осягаєш, як це затишно – без стін.
І дерева, як діти…
…как ты убивал за бивень, как ты убивал бивнем.
Как превосходен ливень, и как ты был ливнем…
І кожна пісня – це буття гнучкою.
І кожен погляд – дідько, що масний, –
подружує однак Руду з Рудою…
А осётры…
полагая, что Грека странный,
выплывают все же из бочки в реку…
так, як божа корівка
із саме тою, що тобі до вподоби,
кількістю крапок на крильцях
сповзає з долоні,
піднесеної до трави
чи рахується це, що вона зверху,
якщо ти, аби вершниця втрималась,
простягаєш руку до її лиця,
і вона подається назустріч твоїй долоні…
Гамак у зимовому парку
посеред Європи.
Я лежу
така спрагла за нештучністю,
за знятими окулярами…
А я – как посмотреть, полная идиотка
или не жалеющая себя глупышка –
все еще позволяю себе обмануться,
чаще всего из-за волос и походки…
Можливо не з першого прочитання,
але згодом
деякі рядки чеканиш, як стерва,
як собака, що зірвалася з ланцюга,
деякі шепочеш,
немов просиш пробачення у берези
за сік, обіймаєш інтонацією.
Інші майже цілком ковтаєш,
пручаючись сама собі;
закидаєш назад голову.
Доки одного дня
найменша кісточка
не прогорить в мені як ґніт –
волокно за волокном –
висушуючи всі сльози,
роз’єднуючи всі поцілунки…
…чи то стати човном, чи то йти до човна,
ним – у море відкрите, у хитавицю, у тряску,
де вітер солоний жіночність розчахне. Хоч впирайся, проси,
на стегно поцілунками-бризками хлюпнувши рясно,
по сухому, болюче ввійде у мої паруси…
я подарую своє тіло тобі
тільки завтра
коли воно обросте знову
мохом жіночного запаху…
Я просто хочу тебе тонкою ниткою шалу,
просто хочу тебе, і ниє жива глибина.
Просто хочу тебе і пальці у коси вплітаю,
щоб знаючим рухом себе не вволила сама.
Просто хочу тебе, знемагаю від ніжності, маюсь…
Помню, стою высматриваю
дельфиненка на берегу,
думаю, лягу рядом,
когда найду.
Я – просто розболена
шкіра, коли із тобою:
нема ні душі та чеснот,
ні огріхів та вад.
Бери попід пахву і,
як парасоль, неси із собою,
зрозумівши, що я, так як й він,
твій малесенький раб.
Ні, не друг і не брат,
не коханка, не бранка, не любка…
Щось рветься мені з легенів,
як смуток з місяця вповні.
Не бійся, торкнись легенько –
потече по пальцях, долоні…
Коли я стану матір’ю, а ти досить солідним,
Попри пивний живіт, попри мій целюліт,
Ми кохатимемося так само нестримно,
як в вісімнадцять літ…
Прошептал, мурлыча на гласные, и ослабляя боль
аспириновым шипением на согласные:
«Моя глупая, тревожная женщина…»
Только решение, от которого ноют пятые.
Дак восьмые, калеча десна, прорастают в мгновение –
такое вот оно мудрое, боже, боже,
решение, окольцованное, как пальчик, платиной…
Зручна жінка в мені
сама придумує виправдання твоїй холодності.
Зручна жінка сама шукає місця для близькості,
щоби там нарешті на декілька годин…
Із тих ниточок, що струмляться між нами, любий,
від пучки до пучки, від серця до серця, від грудей до грудей,
я б гобелен нетривкий і прозорий зіткала,
щоб краси оголених тіл ніщо не ховало…
Когда хочется приложить
все огуречные шкурки мира к правому виску,
и не таким уж мучеником
кажется Иоанн Креститель,
когда радуешься сильному
и раздражаешься слабому ветерку –
это входит головная боль…
Здригання хом’ячка,
коли часом
необачно дмухнеш на нього,
тримаючи на руках…
Пригадую ти розказував історію
Про perezoso***, що повис на твоїй шиї
Немов сонне дитя
І лишався, поки ти не мусив йти із заповідника…
Я все гойдалася, як вітер дув,
Прикута до шовків житла нового.
Я все молилася, а ти не чув,
Бо вітер був південно-східний знову…
Махровою маргариткой
быть сжатой в твоих руках,
Забыв, что такое обида,
забыв, что такое страх.
Забыв, насколько ты можешь
чужим становиться – жутко!
Но я никогда не забуду.
На то я и незабудка.
…я божа, я вільна, свавільна!
Я річка.
Я легко стікаю тобі на вуста.
Річ-
Но
у тім, що мій хист, що мій скарб віч-
Но
тектиме луками-вустами…
не хочу співати твої марші на одну ноту
годувати своїм тілом твою псятину-воячню
бути фрау тод щодня й дайне фройляйн в суботу…
Пам’ятаєш ту пташку?
Вона відлетіла геть.
Пам’ятаєш ту пташку?
Жила у мені…
Голубка.
твої пальці просуваються далі
і кожна луковичка здригається
немовби від надкрихітного вибуху
одного з тих що народжують всесвіти
було б пестити мене мужністю своїх метафор
та нахабністю алегорій
а потому брати і творити поезію
Эти маленькие боги – ветреники. Ветреники, не распутники.
Эти маленькие боги умеют заставить смеяться меня.
Эти маленькие боги – брызжущие…
Дівчатка, що вирішують не старіти,
у двадцять сім років все ще носять шарфи
з іграшковими писками гномиків, щенят, хелоу-кіті,
чи бодай із кишеньками контрастного кольору.
Дівчатка, що вирішують не старіти,
знаходять собі хлопчиків, що ніяк не змужніють…
подобрать бы
дряхлую кошку,
лечить раны бы
вновь подорожником,
верить в чудо немножко…
…я б теж поклонялася сонцю
я б цілувала йому ніжки
я би купала його в молоці
я би пестила його круглі щічки
щічки малюка із синдромом Дауна…
Я хочу танцювати Куека
з яким-небудь смаглявим Енріко.
Я хочу пласким животом
цілувати пісок Коста-Ріки,
а солоною мокрою спиною
залишати на ній засоси…
я хочу тонку інтуїцію
й тонку, як берізка, талію
тонкі кулінарні присмаки
привезені із італії…
Ти почистиш цей стиглий фрукт, як почистила б сонце,
якби в нього колись не стало янгола-охоронця,
й смакуватимеш кожен кусник, розділяючи в роті волокна…
ттвої груди як острови вулканічного походження
вони здіймаються на зустріч моїм губам
в центрі кожної з них – лагуна
і невеличкий атол
лагуна із шоколадною водою,
і темно-рожевий атол…
Аргентинське танго на рівні мімічних м’язів.
Ніжну малину дівочих вуст опівнічних
не лише він, а й сотні очей тоді обірвали…
Хай існує у світі той, хто мене дійсно любить,
і коли варикозні вени, і коли обвисають груди…
Цим літом постійно їм полуниці
– маленькі серця,
щоб підправити те,
що із власним серцем скоїлось.
(При прощанні я
помирала з ридань на його плечах;
він сказав: «Не плач.
Кохання не звітрилось – просто загоїлось.»)
Не хочеш завоювати мене ще раз?
Коли ти робив це вперше,
ми були ще такими дітьми,
з переляку німі та дурні,
ув обіймах скутих завмерши.