Іспанки… Треба ж, які незбагненні ці жінки-бомби, і вона така сама, Палюся, така гарна і небезпечна. Хтось зможе на ній підірватись, її врода така несподівана, як у тих жінок, що танцюють пальчиками вперед, ніжкою вниз.. як ті, що танцюють…

Налітає космічний вітер,
І пісок
Розмітає над світом
Дощами зірок,
А ми кажемо – зорепади…

Шаганэ ты моя, Шаганэ!
Там, на севере, девушка тоже,
На тебя она страшно похожа,
Может, думает обо мне…

Я спросил сегодня у менялы,
Что дает за полтумана по рублю,
Как сказать мне для прекрасной Лалы
По-персидски нежное «люблю»?

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою стоногою
дріботить через площу…

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем…

…я божа, я вільна, свавільна!
Я річка.
Я легко стікаю тобі на вуста.
Річ-
Но
у тім, що мій хист, що мій скарб віч-
Но
тектиме луками-вустами…

ти влітаєш у осінь жовту
жовтим повітряним змієм
я вповзаю у неї входжу…

Her beauty and the moonlight over you.
She tied you to a kitchen chair
She broke your throne She cut your hair
And from your lips she drew the Hallelujah…

не хочу співати твої марші на одну ноту
годувати своїм тілом твою псятину-воячню
бути фрау тод щодня й дайне фройляйн в суботу…

На площах Тбілісі

відбудеться акт непокори,

А в Ґорі накрапує кров

з буйних ґрон винограду

І сиві зажурені вдови

німують від горя…

Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна…
Venadito, ти знову – прекрасна…

Ночью хочется звон свой
спрятать в мягкое,
в женское…

Вашу мысль,
мечтающую на размягченном мозгу,
как выжиревший лакей на засаленной кушетке,
буду дразнить об окровавленный сердца лоскут:
досыта изъиздеваюсь, нахальный и едкий…

додивлятися сни – і завжди повертатись,

кожен крок по землі за ціну благодаті.

у квартирі щодня порохи витирати

поливати герань і у вікнах ставати….

Є гра і гравці
без дотримання правил.
Є той, хто постав,
і є той, хто поставив.
Є корабель, що від моря відчалив.
Є, зрештою, ти як самотній прочанин,
Котрий за своїми плечима втрачає
Хистку покаяльну дорогу в Почаїв…

Пам’ятаєш ту пташку?
Вона відлетіла геть.
Пам’ятаєш ту пташку?
Жила у мені…
Голубка.

неначе ти – розм’як, бо дихаєш водою,
неначе порівнявсь із дикістю морів
неначе вже прийшли, і стали за тобою,
і стали у тобі, і просять, щоб зберіг

…у повітрі

просякнутому

енергією єднання…

Пірнають і виринають,
Злагоджено, як то вміють лише дельфіни,
Одночасно, у ритмі балету,
Згинаючись, розгинаючись,
Виконуючи містки і переверти…

твої пальці просуваються далі
і кожна луковичка здригається
немовби від надкрихітного вибуху
одного з тих що народжують всесвіти

В маленьком ресторанчике, где терпко от запаха моря,
Звучит итальянская песня – о чём-то поют двое.
Плиты от солнца горячие – даже сквозь босоножки…

було б пестити мене мужністю своїх метафор
та нахабністю алегорій
а потому брати і творити поезію

Эти маленькие боги – ветреники. Ветреники, не распутники.
Эти маленькие боги умеют заставить смеяться меня.
Эти маленькие боги – брызжущие…

Дівчатка, що вирішують не старіти,

у двадцять сім років все ще носять шарфи

з іграшковими писками гномиків, щенят, хелоу-кіті,

чи бодай із кишеньками контрастного кольору.

Дівчатка, що вирішують не старіти,

знаходять собі хлопчиків, що ніяк не змужніють…

Сто років юності, а далі все – пустеля.

Околиці свого старого міста

Хіба не чуєш, затуливши очі?

подобрать бы

дряхлую кошку,
лечить раны бы

вновь подорожником,
верить в чудо немножко…

…мы целуем друг друга так, словно во рту у нас множество цветов или рыб, и живое движение жизни, и ее неведомый аромат…/ we kiss with mouths full of flowers or fish, of living movements, of dark fragrance…

…серед цілого
білого
світу сумна,
і тоді,
аби хвилі здолати,
вона
розмальовує крила
метеликам буднів…

…я б теж поклонялася сонцю

я б цілувала йому ніжки

я би купала його в молоці

я би пестила його круглі щічки

щічки малюка із синдромом Дауна…

Я хочу танцювати Куека
з яким-небудь смаглявим Енріко.
Я хочу пласким животом
цілувати пісок Коста-Ріки,
а солоною мокрою спиною
залишати на ній засоси…

- Це вам, солодка донно, передав
сеньйор у масці, імені не знаю…
Зухвалий вчинок, адже всім відомо,
що квітка із граната – знак жаги…

я хочу тонку інтуїцію
й тонку, як берізка, талію
тонкі кулінарні присмаки
привезені із італії…

Мені терміново потрібно до моря,
Дістатися моря, щоб просто пірнути
Й тоді вже назавжди залишитись мокрим,
Залитися, злитись з рябим, каламутним…

Ти почистиш цей стиглий фрукт, як почистила б сонце,
якби в нього колись не стало янгола-охоронця,
й смакуватимеш кожен кусник, розділяючи в роті волокна…

ттвої груди як острови вулканічного походження

вони здіймаються на зустріч моїм губам

в центрі кожної з них – лагуна

і невеличкий атол
лагуна із шоколадною водою,

і темно-рожевий атол…

Любіть українок, як сонце любіть,
Як землю батьківську – без тями.
Не бійтеся щирість свою проявить
Словами, губами, руками…
За карії очі, за вигин спини,
За коси русяві – як жито.
За викот глибокий, і те, що за ним…

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот…
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот…

Аргентинське танго на рівні мімічних м’язів.

Ніжну малину дівочих вуст опівнічних

не лише він, а й сотні очей тоді обірвали…

Хай існує у світі той, хто мене дійсно любить,

і коли варикозні вени, і коли обвисають груди…

Не тебе, в снега и в тиф
шедшей этими ногами,
здесь на ласки выдать их
в ужины с нефтяниками…

Я стояла порожня, відкривши свою парасолю.
Бився дощ під мостом, розтинаючи тіло води.
Дві рибини у оці шалено метались від болю.
Після них залишалися довгі червоні сліди.

…ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми

З роками стаємо все меншими,
як дитячі маєчки.
І якогось непримітного
серпневого вечора
ми відлітаємо
пухом кульбаби…

Если бы я был
маленький,
как океан,-
на цыпочки волн встал…

…тяжкая гиря ведь -
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб…

Обмиваючи тіло -
на диво сумний ритуал -
помічаєш дводенну щетину
й столітню утому…

холодна душевна зима
загострить свої олівці
у неї в правій руці
сонця нема…

Я не умею быть модной, я не умею быть ловкой, я не умею быть самой-самой…
Только самой собой.
Как же я буду жить, такая неумеха и недотепа?

Цим літом постійно їм полуниці
– маленькі серця,
щоб підправити те,
що із власним серцем скоїлось.

(При прощанні я
помирала з ридань на його плечах;
він сказав: «Не плач.
Кохання не звітрилось – просто загоїлось.»)

Не хочеш завоювати мене ще раз?

Коли ти робив це вперше,

ми були ще такими дітьми,

з переляку німі та дурні,

ув обіймах скутих завмерши.